<< BACK

Poems

I sometimes write poems as a hobby. Here I present you some of my favourite ones, all written by me. Some of them are in Ukrainian, some older ones are in Russian. There were some in English, but their quality is debatable. This page will be updated from time to time.

чи то хороби міняють людей,
чи то зміни в людей провокують хороби –
хай там як, та безглуздість великих ідей
почала заважать одчувать насолоду.

чи то горло болить, що не мож говорить,
чи то саме й болить, бо вже ніц не сказати –
хай там як, та здається, що саме в цю мить
щось важливе сказати можливість утратив.

чи болить голова, бо хороба та люта,
чи хоробу підсилив вантаж голови –
хай там як, але розуму в ній вже не чути,
лиш тонкий ерудований писк гомонить.

чи то в серці утома, бо важко ходити,
чи то слабкість моя, бо стомлене серце –
хай там як, але я відчуваю зневіру,
коли подивлюся в плямисте люстерце.

чи то хороби міняють щось в людях,
чи то зміни в людей провокують хороби –
хай там як. може я як раніше й не буду,
але, сподіваюсь, одужаю скоро.
      

в смертельній партії із Часом
я все ще десь у ранній грі.
дебют невдалий: Таль і Рассел
були б, на жаль, не в захваті.

вже що не вибір - крок позаду
мого суперника стою,
не можу дати собі раду
в сим довгім циклі з дежавю.

примушений робити вдосталь
ходів, що ріжуть мій стиль гри.
не думать вперед кроки - досвід,
який хотілось обійти,

та оминути не вдалося:
під тиском рух "вперед-назад".
закінчиться колись же осінь,
і шлях засипле снігопад,

а я цих коливань невільних
не зможу всупереч іти.
осінній час іде повільно,
таємно спалює мости,

мій хід робити час виходить,
доки сиджу я на мосту.
наступний крок - стрибнути в воду
чи тут згоріти у вогню?
      

то яке ж із них справжнє? те, що обірвалося раптово?
чи те короткочасне, про яке завжди мріяв?
що з них є лише вбивча саркома,
а що справжньої волі вияв?

як умістити два радикально різних світи в скінченних реченнях?
чому так тягне взагалі сим займатись?
що характеризує справжність, доречність?
чи є щось доречне до гулу гармати?

справжність, бува, не просто відчуття
якогось потаємного зв'язку з реальністю?
справжність – це цінувати кожну мить, і я
справжній.
      

прийміть сей вірш, як репортаж
із самого серця моєї безодні.
там десь є оазис, а може міраж.
ви мовчки послухати, думаю, згодні.

уже пів року тут.
        іноді опосередковано,
наче все це не моє.
        колишній уже похований,
а нинішній пошитий у дурні.
спогади можливо й бурні

(насправді ні) та їх забракло.
а що я можу вдіяти?
чого слова лишень ті варті?
ситуацію - ненавидіти. себе - корити. мріяти.

скурвлене, спаплюжене значення цього слова
вилилось в окрему строфу,
вірш, текст, есе. спогади
знову спогади.

тобі то звісно всіх болючіше, га?
сам винен. визнай провину
одразу після робочого четверга,
плекай її, мертвонароджену дитину,

а після того зразу знову відрощуй ікла.
два сантиметри на рік – це вельми велика цифра.
розпилення ідей – якась то дасть плоди.
запалення легень, ураження частин.

зшитий з різних ритмічних шматків
репортаж із самого серця, з моєї безодні.
байдужий, не щирий, можливо так я й хотів?
я не брехав, мені це не природньо,

просто драматизую свій безглуздий потік неструктурованих думок.
це такий відпочинок, ви поміркуйте.
кінець зв'язку: тарифи з потойбіччя не покривають довгий дзвінок.
пронизливий крик – лише гудки чути.
      

то як же пробачити Богові
дітей його дику жорстокість?
заслати лише до чорта їх
і вигляд зробити, що й годі?

не має сей світ справедливости
не має й не має мати
нічого, окрім можливости
вільно про це сказати.

немає "як має бути",
бо все що не хочеш - буває.
буває, що гинуть люди
і горе буває, й печалі.

не має завждИ бути миру:
є Богові діти без жалю,
є діти, що не знають міри,
коли жартома вдаряють.

ми всі у тим світі непрошені,
і світ нам нічого не винен.
не привід це, втім, для розпачу,
а привід дивитись, як плине

життя і себе заспокоїти;
і спокоєм сим насолоджуватись:
холодним розумом взброєні
творімо у світі щось божеське.
      

гнівні послання і пісні ревуть —
ненавидять всі вас до жуті.
російську забув я не тільки тому,
що їю говорив путін.

російську забув, бо це тисячі блох,
що вперлись в обличчя екранів.
російський поет теж натиснув курок,
залишив культурнії рани.

російський студент, що вчиться в МГІМО,
чи що там у них, МГУ?
студенти — це завше протестний народ,
в росії інакше чомусь.

російський робочий підклав нам свиню,
зваривши руками ракету,
що вбила дитину та її рідню.
російські ці псевдо-пікети

з пустими табличками,
        з гаслами згасшими,
за методичками,
        з лідером павшим...

російську забув і дітей не навчу їй,
бо кожнеє слово шепоче:
"ты наш" — і як тільки я це знову чую,
то вас я ненавидіть хочу.
      

опинитись би у полі -
ось таке маю бажання.
на вітру веснянім знову
різать гілля винограду,

прогулятись по подвір'ях,
завітати знов до школи,
їхати в метро без міри
в центр міста і додому.

а тепер лиш маю фото
(добрих може й малувато),
а тепер лиш гуркіт поруч
може мені нагадати

про останній день удома,
а точніше про ту ніч.
клятий гуркіт, клята втома,
я прошу одного лиш...

уяви весну теплішу,
уяви весну без снігу,
то, напевно, щастя більше,
ніж ховатись, ніж загинуть.

ти згадай весняні ранки,
сонце в райдужних калюжах -
по них їдуть тепер танки,
всім на них тепер байдУже.
      

напругу приховує
посмішка дивна -
уже загартований,
втім, очевидно,

не можна готовим
бути до всього.
може і не злякаюсь,
однак не готовий.

почати з початку?
покінчити й годі?
що краще обрати?
не сплю я відтоді,

відколи постало
сеє запитання.
надія - це вада,
я не сподіваюсь,

та думка пленить мене,
в горло в'їдаясь.
чому ж наші пращури
не зупинялись,

таке вгородили:
залишили в спадок
лиш купу пожовклих
планів нотаток?

не знаю, чекаю чи
страшно боюся.
усе це вражаюче...
житиму в русі,

у русі до кращого.
прагну складного...
полишу це знову,
колись буду вдома.

ні, не боюся!
важкий лише вибір:
чого же навчаюсь я?
життю радіти

або ж складнішого
й радощі всі ці
сприйматиму виключно
в логосу сітці?
      

доска спустя годы
едкого мела
весьма побледнела.

студенты-уроды
и опытный препод
уж точно не трепет

испытывали.
зелёным слегка
отдаёт поле боя. строка

за строкой шли.
читаются общно
не буквы, а точки

и тени забытых,
зазубренных текстов,
написанных в том же месте.
      

мій неїснуючий автограф,
що хтось його для себе взяв,
затамувавши збитий подих.
"то на майбутнє" - так, мовляв,

ми виправдали ту нагоду.
однак, залиш його собі -
за грошову винагороду
ти не продаш його, о ні.

мені насправді дуже шкОда,
що тен папір безглуздо так...
помре.
той розпис, витвір, вінець вроди,
на жаль, турбує лиш тебе.

та чи було моєй метою
якогось папірця в ціні
набити?
боже правий - з пліч горою -
після дитинства, звісно ж, ні!

це жарти, вибач. так буває.
не соромно й ані за що.
автограф мій у тебе в спальні,
обабіч стопки карт таро.
      

к концу подходит июль месяц,
мой летний план идёт ко дну,
отец мой вяжет тяжкой вестью
к моей стопе свой груз. тону.

боюсь за жизнь - борюсь за глупость,
усталось есть - глаз не сомкну.
на шее вены слегка вздулись:
с собою вещь, но лишь одну

могу я взять. и что же это?
какой-то глупый фантик? вздор.
могли б тогда, с таким успехом,
на память брать снежки из гор.

бюрократический излишек?
так не проблема раздобыть
ещё один. быть может, про Франтишка
книга. конечно, бред. и как же быть?
      

титаны панельных зданий
стоят на соломы пустыне.
солнце прохожих жарит,
я тоже прохожий отныне.

дворы, говорят, депрессивны
в типичных спальных районах,
но это только в рутинных,
гнетущих быта оковах.

бетон я на лопнувший сяду,
на выжженую траву,
а кто-то подсядет рядом,
я спички ему отдолжу.

титаны, серости сгустки,
накрасились как могли:
один картинкою грустной,
другой надписью "Путин умри!"

пыль от дорог и пух башен -
подветренных тополей.
"романтика..." - кто-то скажет,
отправившись к дому скорей.
      

ну почему и отчего же
ты всё ещё всегда со мной?
уйти давно пора, негоже
так мучить мысли в этот зной.

неужто ты теперь навечно,
в моей забитой голове?
мечтаю о случайной встрече
и стих пишу этот тебе.

всё время думаю: "а как ты?"
боюсь возобновить контакт,
а отражение бестактно
суёт мне мой любимый взгляд.

и был уж новый, был да только
совсем не тот, совсем не так.
мне образ твой наверно до́рог
немного больше, чем пустяк.

он иногда, как был и прежде,
без имени - просто мечта.
немного возмужавший между
мыслями, что без конца

кипят. он так же рос со мною,
но всё же этот образ - ты.
мне без тебя гулять по зною -
сродни погибнуть от жары.
      

И нет тебя, меня нет тоже,
Будильник мой давно отложен,
Никто другой ведь не разбудит
От серых снов и страшных будней.

Тебе до снов не будет дела,
А в них меня обводят мелом.
Мне лучше так, чем вновь проснуться,
А нет тебя. И как-то пусто.
      

я знаю точно, лишь казалось,
что ты была со мной в кино.
мне думалось (я ошибался),
что мы знакомы так давно.

ах, эта милая улыбка,
стеснительная твоя бровь,
кольцо, что держится так зыбко,
в моих руках твоя же кровь,

твой пирсинг аккуратный очень,
ведь был же у тебя такой?
хочу взглянуть я тебе в очи,
хочу услышать голос твой.

ты, кажется, красиво пела,
когда споёшь ты мне опять?
совсем не помню твоё тело,
но помню хорошо кровать.

я жду тебя, чтоб каждой ночью
мне засыпалось вновь легко.
ты приходи, и я испорчу
твой месяц, два, а может год.
      

как на струне, на хорде в сердце
душа играет фьюжн джаз.
и в каждом первом интермеццо
мне сердца видится отказ.

что джаза ритмы - аритмия,
уж всем понятно. решено:
недолго жить, зато красиво.
и не упасть, чтоб мне на дно,

успеть чтоб жизнью продуктивной
увековечить свою смерть,
я жизни ритм оперативный
менять не стану. лени нет.
      

<< BACK